Термін «мононуклеозоподібний синдром» застосовують щодо недуг, які клінічно нагадують інфекційний мононуклеоз, проте мають відмінну етіологію (цитомегаловірусна інфекція, гострий ретровірусний синдром).

Інфекційний мононуклеоз — гостре антропонозне вірусне захворювання, спричинене вірусом Епштейна — Барр (ВЕБ, EBV).

Збудник інфекційного мононуклеозу — ДНК-вмісний вірус родини Herpesviridae. Вірус має 2 варіанти (A і B, або 1 і 2). Обидва поширені та зумовлюють однакове захворювання. Збудник нестійкий у зовнішньому середовищі, швидко гине внаслідок висушування, під дією високої температури.

Джерело інфекції — хвора або інфікована людина. Після первинного інфікування вірус періодично виділяється зі слиною протягом усього життя.

Інфікування відбувається через контакт зі слиною, наприклад поцілунок і забруднені слиною предмети: обмін шматочками їжі, пиття з однієї склянки чи пляшки. Інфікування також можливе через переливання крові, пересадку кісткового мозку чи органів.

Інкубаційний період триває від 30 до 50 днів.

Сприйнятливість населення до захворювання висока. Будь-які імунодефіцитні стани сприяють генералізації інфекції.

Клінічні прояви інфекційного мононуклеозу:

• гарячка;

• генералізована чи регіонарна лімфаденопатія;

• тонзиліт, фарингіт і гепатоспленомегалія;

• характерні зміни загального аналізу крові (лімфомоноцитоз, атипові мононуклеари).

У більшості випадків прогноз під час інфекційного мононуклеозу сприятливий. Водночас захворювання може зумовити небезпечні для життя ускладнення, зокрема:

• обструкції верхніх дихальних шляхів;

• розриви селезінки;

• тяжкі тромбоцитопенії та гемолітичні анемії.

Часто інфекція перебігає безсимптомно або з неспецифічними симптомами (особливо у немовлят та малих дітей, а також у літніх осіб).

• 1. Продромальні симптоми: грипоподібні симптоми (1–2 тиж.), розвиваються поступово.

• 2. Фарингіт та тонзиліт: сильний біль у горлі, утруднене ковтання, лихоманка до 40 °C (зазвичай минає через 1–2 тиж., може зберігатися 4–5 тиж.); мигдалики збільшені, вкриті характерним ексудатом (картина нагадує стрептококовий тонзиліт), гіперемія горла, часто петехії на піднебінні, неприємний запах з рота. Додатково набряк повік, основи носа та надбрівних дуг (частіше у дітей).

• 3. Лімфаденопатія та спленомегалія: вузли досягають значних розмірів, навіть >3 см, еластичні, рухливі по відношенню до основи, чутливі, не утворюють пакетів, часто з набряком паранодулярних тканин; збільшення лімфатичних вузлів — це найстійкіший симптом (навіть 6 міс. після гострої фази хвороби).

• 4. Гепатит: (20–90 % хворих) зазвичай без жовтяниці, може перебігати зі збільшенням печінки (10–15 %), зберігається до 4 тиж.

• 5. Висипання на шкірі: дрібноплямисті та/або дрібнопапульозні (5 % хворих); може з'явитися мультиформна еритема або вузлова еритема

• 6. Інші неспецифічні симптоми: біль голови, живота, нудота та блювання; у період реконвалесценції слабкість, погане самопочуття, втомлюваність, відчуття виснаження, утруднення концентрації уваги, іноді т. зв. синдром хронічної втоми (навіть протягом 2–3 міс.).

• 7. Лімфопроліферативний синдром: з'являється в осіб з імунодефіцитом (особливо у хворих на СНІД та реципієнтів трансплантатів); збільшення лімфатичних вузлів та інших лімфатичних органів.

• 8. Хронічна активна EBV-інфекція (англ. chronic active EBV — CAEBV): рідкісна форма інфекції з проліферацією лімфоцитів Т або NK.

Лабораторна діагностика:

• загальний аналіз крові;

• імуноферментний аналіз (ІФА);

• ПЛР-діагностика.

Профілактика інфекційного мононуклеозу полягає у тому, що хворих госпіталізують до інфекційного відділення або ізолюють вдома. Медичне спостереження за контактними особами з епідемічного осередку рекомендоване протягом 20 днів. Ефективність дезінфекції в осередку не доведена.

Особи, які недавно перенесли підтверджену ВЕБ-інфекцію або хворіли на мононуклеозоподібне захворювання, не повинні бути донорами крові та органів для трансплантації.

У переважній більшості випадків сприятливий — хвороба минає самостійно, хоча деякі симптоми аж через декілька місяців. Серйозний прогноз у разі дуже рідкісних гематологічних та неврологічних ускладнень. Летальність — рідко, найчастіше внаслідок розриву селезінки, вторинних бактеріальних інфекцій або міокардиту.